Архитектура и дизайн

Цьогорічна весна видалася доволі живодайною на всілякі мистецькі виставки. Лише в обласному Художньому музеї останнім часом їх пройшло близько десяти.

Першого березня вперше в історії Кіровоградського обласного художнього музею відкрилася виставка, присвячена Всесвітньому дню котів. В її експозиції були представлені десятки робіт, які в жанрах живопису, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва та фотографії змальовували цих кумедних тварин, що з давніх давен супроводжують людину, даруючи їй ласку, а іноді й рятуючи життя.

Продовженням нібито «легковажної» теми стала виставка радянського сатиричного плакату 60-х років минулого століття, розгорнута у галереї Оссовського до першого квітня. Нині майже всі ці «ідейно витримані» роботи виглядають наївними та смішними. Проте деякі заклики не тільки не втратили актуальності, але й загострили свою спрямованість: «Надо всех ловчил, хапуг привлекать за ловкость рук!». А про що, наприклад, вам нагадує ось такий віршик: «Горючим дорожите всегда и всюду сами, чтоб в будущем не плакать горючими слезами!»? З огляду на проблеми сьогодення все це виглядає не так вже й смішно.

Продовжуючи започатковану у музеї традицію, тут знову відбулася виставка однієї картини. Цієї весни шанувальники Кобзаря побачили роботу його сучасника Костянтина Трутовського «Тарас Шевченко з кобзою над Дніпром» з фондів Національного музею Т.Шевченка. Фахівці вважають цього художника продовжувачем реалістичних традицій Шевченка в живопису. А картина дійсно передає непримиренний характер автора рядків «Реве та стогне Дніпр широкий…».

Якщо Костянтин Трутовський прагнув до злиття природи з людиною, то кіровоградський художник і галерейник Андрій Кадигроб, схоже, захопився нею аж… до кінчиків пензлів. Про це розповідає його персональна виставка. Низка робіт різних років під назвою «Весна», як і квіткова серія, дарують глядачеві радісний настрій, насичують його душу красою і захватом життя. Його «Квітучий сад» (2009) вабить, дихає сонцем, в нього хочеться повернутися і увійти, як у світлий дитячий спогад. А «Вулиця Леніна» (2010), хоча й передає зимовий пейзаж, також створює позитивний настрій. Вона змальована так, що наша уява, розсуваючи рамки картини, бачить місто, яке виринає з іншого століття, і здається, що на Дворцову ось-ось вироїться юрба гімназистів або пролетять ґринджоли з юнкерами кавалерійського училища.

Виставка ж народного художника України, члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР, лауреата Державної премії СРСР, харків’янина Григорія Меліхова має зовсім іншу тональність. Стриману – за колористикою, але емоційно піднесену – за психологізмом. Дивлячись  на картини «Автопортрет», «Дід Нечипір», «Мати партизана», одразу розумієш, яка доля спіткала цих людей, який життєвий шлях вони пройшли. Трохи осторонь – як виклик – стоять «Півонії». Чому «виклик»? Тому що, як на мене, вони зроблені десь на межі важкого класицизму та імпресіонізму. Серйозну увагу привертає на себе і серія ілюстрацій до роману С. Злобіна «Степан Разін». Їх незвичність в тому, що на той час мало хто наважувався робити ілюстрації до книги олією. Не кажучи вже про майстерно виписані характери й обставини. Приємне враження справляє також і «Площа св. Марка у Венеції».

Творчість Г.С.Меліхова належить до яскравих сторінок української художньої культури середини та другої половини ХХ століття. В своїй творчості митець показав себе впевненим захисником реалістичної традиції в живопису.